Теоцентризм Середньовічної філософії

Залежно від історіософської позиції, середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального (традиційного землеробського) суспільства. А феодалізм ще не визнавав особи. Щоправда, європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свободою волі. (Релігія є носієм ідеї особистості.) Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа. Духовна особа — це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.

Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові.

Філософія в середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужувала межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху середньовіччя не мала власної соціальної бази — особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпостасі воно тоді просто не могло б існувати.

Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості — античної філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

Апологія християнства Юстином-мучеником

Святий мученик Юстин Філософ народився в Сихемі - стародавньому місті Самарії. Батьки Юстина, греки, були язичниками. Святий з дитинства вирізнявся глибоким розумом, любов’ю до наук і гарячим прагненням до пізнання Істини. Він досконало вивчив різні напрямки грецької філософії: стоїків, перипатетиків, піфагорійців, платоніків - і переконався, що жодне з цих язичницьких вчень не відкриває шляху до пізнання Істинного Бога. Одного разу, прогулюючись в усамітненому місці поза містом і розмірковуючи про те, де шукати шлях до пізнання Істини, він зустрів старця, який у тривалій бесіді розкрив Юстинові сутність християнського вчення й порадив шукати вирішення всіх питань життя в книгах Святого Письма. "Але насамперед - сказав старець, - старанно молися Богові, щоб Він відкрив тобі двері Світла. Істину ніхто не може осягнути, якщо не дасть йому розуміння Сам Бог, Який відкриває її кожному, хто шукає Його з молитвою та любов’ю”.На 30-му році життя Юстин прийняв святе Хрещення (між 133 і 137 роками). Відтоді свої здібності та великі філософські знання святий Юстин присвятив проповіді Євангелія серед язичників. Він почав мандрувати Римською імперією, всюди сіючи насіння спасительної віри. "Хто може звіщати Істину і не звіщає, той буде засуджений Богом”, - писав він.

Юстин відкрив училище, де проповідував християнську філософію. Святий Юстин послідовно відстоював істинність і спасительність християнського вчення, переконливо спростовуючи і язичницькі мудрувания (як, наприклад, в суперечці з філософом-кініком Крискентом), і єретичні перекручення християнства (зокрема, він виступав проти вчення Маркіона-Гностика).

Близько 155 року, коли імператор Антонін Пій (138 - 161) почав гоніння на християн, святий Юстин особисто подав йому "Апологію” в захист невинно засуджених на страту християн - Птоломея і Лукія, ім’я третього лишилося невідомим. В "Апології” він доводив хибність зведених на християн обвинувачень "від імені несправедливо ненавидимих і гнаних християн”. "Апологія” здійснила настільки добрий вплив на імператора, що він припинив гоніння. З рішенням імператора святий Юстин відбув до Азії, де особливо сильно переслідували християн, і сам поширював радісну звістку про імператорський указ в довколишніх містах та країнах.

В Ефесі відбувся диспут святого Юстина з рабином Трифоном. Православний філософ на основі старозавітних пророцьких творів доводив істину християнського віровчення. Ця суперечка викладена святим Юстином у творі "Розмова з Трифоном-Юдеєм”.

Друга "Апологія” святого Юстина була звернена до римського сенату. Написана вона була в 161 році, незадовго після вступу на престол Марка Аврелія (161 - 180).

Повертаючись в Італію, святий Юстин, подібно до Апостолів, усюди проповідував Євангеліє і своїм Богонатхненним словом багатьох навертав до християнської віри. Коли святий прийшов у Рим, то Крискент, який заздрив йому, і якого Юстин завжди перемагав у дебатах, звів на нього багато неправдивих звинувачень перед римським судом. Святого Юстина було взято під варту, віддано тортурам і він прийняв мученицьку смерть (+ 166).

Крім згаданих творів, святому мученикові Юстину Філософові належить також низка інших: "Зауваження про душу”, "Викриття проти еллінів”, "Промова проти еллінів”. Святий Іоанн Дамаскін зберіг значну частину твору святого Юстина "Про воскресіння”, що не дійшов до нас. Церковний історик Євсевій свідчить, що святим Юстином були написані книги "Співець”, "Викриття всіх єресей, що були” і "Проти Маркіона”.

Мощі святого Юстина Філософа спочивають у Римі.

Патристика

Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою.

Патристика (лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст.

Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина.

Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона. Певний інтерес представляє концепція історії Августина. На противагу циклічним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню історичної свідомості. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле.

Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження — переживання людини, внутрішню духовну особу. Греки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного. Для них особа виявляла себе через дію. З моменту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, порухи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тільки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та екзистенціалізмі.