ЛЕКЦІЯ 2

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК

МЕТАФІЗИЧНОЇ СТРУКТУРИ ФІЛОСОФІЇ

1. РОЗРОБКА ПОНЯТТЯ МЕТАФІЗИКИ В АНТИЧНОСТІ.

МЕТАФІЗИКА І ОНТОЛОГІЯ

Розробка філософії як метафізичного знання вперше здійснюється в античності. Філософія постає не як етика, естетика, соціальна філософія або логіка, а передусім як метафізичне зусилля думки, що силиться заглянути в глибини буття. Сам термін «метафізика» пов'язаний з ім'ям Аристотеля і означає в буквальному розумінні «після фізики». Спочатку цей класифікаційний поділ здійснив у III столітті до н.е. Андронік Родоський, позначивши так місце головної праці Аристотеля

В рамках метафізики в передусім розробляється саме онтологічна проблематика і метафізика протягом довгого часу співпадає з онтологією.Термін «онтологія», позначає «знання про суще». Таке значення зберігається донині, і онтологія розуміється як вчення про граничні, фундаментальні структури буття.

Онтологія (метафізика) виникає в історії людської культури одночасно з філософією, а остання з самого початку постає таким типом знання, яке не має природних основ, на відміну, наприклад, від емпіричних наук. Тому філософія із самого початку повинна була відстоювати своє право на побудову картини світу шляхом раціональної рефлексії. Тому вирішальним для самообґрунтування філософії було питання про те, чи може розум незалежно від досвіду відкрити об'єктивну загальнозначущу істину.

Пошуки філософами істини як такої, добра як такого неминуче наштовхувалися на проблему виявлення першооснови, яка виступає критерієм істинності, моральності тощо. Цим критерієм могло виступати лише саме буття, тобто те, що є насправді на відміну від ілюзорних явищ і речей.

Але тут перед онтологічною думкою виникало головне питання: а що, власне, розуміти під буттям, який сенс ми повинні вкладати в це найбільш абстрактне та універсальне серед усіх понять? Зі свого боку спроби відповіді на це питання піднімали ще два великі проблемні пласти.Перший пов'язаний з пошуками стійких структур буття і тотожний, як зазначав Аристотель, пошукові сутності чи єства речей.

Друге питання пов'язане з фундаментальним відношенням «річ» – «думка про річ», або із співвідношенням «буття» і «мислення».

 

1.1. Пошуки субстанційного початку (первня) буття

Відповідь на питання про те, що таке субстанція, власне, постає як питання про те, який реальний первень лежить в основі світу. Це може бути матеріалістичний підхід до розуміння буття, що зводить останнє до природних субстанцій, і як один з варіантів – до матерії, як єдиної об'єктивної реальності, яка лежить в основі усього існуючого. У ранній грецькій філософії питання про сутність буття інтерпретувалося як вирішення проблеми «з чого все складається?». По суті це зведення поняття субстанції до речовинного субстрата. В основу природного буття тут кладуться прості і зрозумілі початки або група початків, узяті з того, що оточує нас. Представники мілетської школи, які оголошували субстанцією ту чи іншу стихію або групу стихій.

Фалес, наприклад, початком усіх речей вважав воду

Анаксімандр (учень Фалеса) говорить про апейрон, який не визначається через інші елементи і є деяким універсальним і неділимим цілим. Міняються частини, елементи предмета, а ціле залишається незмінним. Апейрон лежав в основі походження світу і всього, що є в світі, включаючи і походження життя.

Анаксімен (учень Анаксімандра), говорить, що апейрон – це якість однієї із стихій – повітря. Тому в основі всього лежить повітря, бо з нього все народжується і в нього знов розкладається.

Геракліт, як відомо, вважав вогонь першоелементом світу, а всі речі у нього є лише змінним еквівалентом вогню

Анаксагор виступає проти зведення першооснов світу до яких-небудь стихій. Начало не одне або декілька, їх безліч. Вони є найдрібнішими частками (гомеомеріями) тих предметів і явищ, які нас оточують.

Своєрідною вершиною у пошуках субстанційної основи світу постає атомізм Демокріта і Левкіпа. Їх атомістична концепція виникла, з одного боку, як матеріалістична традиція, З іншого боку, історично ця концепція виникла услід за розробкою вчення про буття елеатами. Тому вона стала своєрідним синтезом матеріалізму і раціоналізму.

Атом (гр. – «неподільний») розуміється як найдрібніша, непроникна, щільна частка, яка не містить в собі порожнечі. Відповідно, буття розуміється як сукупність безкінечного числа атомівВиникнення речей визначається комбінацією атомів, а знищення речей є відокремлення один від одного атомів.

Значення атомізму було величезним. На цій філософській основі зрештою базувалася фізика НьютонаУзагальнюючи викладену лінію розвитку філософії в античності, яку ми позначили як пошуки субстанційного первня буття, можна сказати, що всі філософи цієї традиції постають як натуралісти або фізики

 

1.2. Проблема буття і мислення

Інша лінія ранньої грецької філософії пов'язана не з натурфілософським пошуком речовинних першооснов буття, а з роздумами над співвідношенням буття і мислення.

Варіантів точок «перетину» буття і мислення, як і переконань, які заперечують даний взаємозв'язок, було багато, але найбільш значним з них було вчення про буття старогрецького філософа Парменіда.Сам факт впливу на подальшу філософію вчення Парменіда був настільки значним, що це дало підставу Гегелю охарактеризувати його творчість як початок метафізики і філософії у власному сенсі цього слова. Зі свого боку, відомий англійський мислитель Б. Рассел також дуже високо оцінював «феномен Парменіда», хоча і в негативній формі, вважаючи, що саме з цієї миті починається метафізика в її негативному значенні.

Ця опозиція Гегеля і Рассела при інтерпретації спадщини Парменіда вельми показова в плані демонстрації, по-перше, вражаючої історичної стійкості ключових напрямів онтологічної думки (натурфілософського мілетського і спекулятивного елейського) і, по-друге, відмінностей, що зберігаються між цими двома підходами до буття. Всі майбутні великі філософські контроверзи і метафізичні розколи кореняться в цій, воістину «осьовий», якщо використовувати термінологію К.Ясперса, точці становлення європейського філософського духу.

Перш за все Парменід вводить у філософський вжиток саму категорію «буття», Буття завжди є, завжди існує, воно неділиме і непорушне, воно завершене. Це не який-небудь конкретний фізичний субстрат. Це – таке, що стає доступним нашому мисленню лише в результаті розумових зусиль, в результаті філософування. Саме з цієї миті і починає свій відлік філософія як спекулятивне метафізичне мислення.

Отож, філософ ставить проблему тотожності буття і мислення, буття і думок про буття.

Цікаво розвиває тезу про тотожність буття і мислення Сократ. Він переводить проблему в площину дослідження сутності моралі, вважаючи, що філософи не повинні займатися дослідженням природи. Він вважає, що істина і добро повинні збігатися. Сократ переводить всю моральну проблематику, яку люди завжди схильні відносити до проблем внутрішніх і психологічних, в сферу онтології. Сократ (і у меншій мірі його опоненти – софісти) закладає тут третій, антропологічний вектор розробки онтологічної проблематики, концентруючи увагу на людському бутті. Найбільш важливий крок в розвитку метафізики здійснює Платон. За Платоном, буття з'являється перед нами як два різних, але у певний спосіб взаємозв'язаних світів. Перший світ – це світ одиничних предметів, які пізнаються за допомогою відчуттів. Є ще другий світ – світ справжнього, дійсного буття, який є сукупністю ідей, Процес пізнання, за Платоном – це процес інтелектуального сходження до істинно сущих видів буття, які ототожнюються з ідеями різних рівнів.

Дійсне буття у Платона, як і у Парменіда, ототожнюється з дійсним знанням.

Платону належить ще одна важлива ідея. Він обґрунтовує необхідність метафізики як першого знання. Філософія як дисципліна і діалектика як метод постають фундаментом, який передує будь-якому знанню. Діалектика – це вершина знання, тому що на відміну від будь-яких інших наук вона не спирається на чуттєві методи пізнання. Вона будується на основі ідей, які можуть існувати як істини і до яких філософія може привести за допомогою роздумів. Обґрунтування ж самої метафізики (що можна назвати метафілософією) повинно здійснюватися через знаменитий платонівський анемнезис (пригадування) того, що колись безпосередньо бачила і чула душа у світі справжніх сутностей – ідей.

Аристотель ж приходить до висновку, що в основі знання про загальне і сутність може знаходитися лише деяка абсолютна передумова, абсолютна істина, інакше будь-яке філософствування може виявитися помилковим.

В якості початкового метафізичного абсолюту, за Аристотелем, постає буття. Буття – це фундаментальний принцип пояснення. Воно незмінне, як незмінна сама природа, а існування речей і предметів в світі – змінне і швидкоплинне. З цього закону прямо витікає знаменита теза Аристотеля про несумісність існування і неіснування предмету, а також про неможливість одночасної наявності і відсутності у нього яких-небудь протилежних властивостей.  Онтологія і логіка – дві сторони однієї і тієї ж науки – метафізики.

Формальною причиною буття речі виступає її першосутність або форма Форми – це те, що не розпадається. Вони вічні, незмінні і є предметом дослідження метафізики.. Матерія сама по собі пасивна, але так само як форма, вічна. .вона надає речам індивідуальність.

Абсолютне знання, за Аристотелем, є першоосновою або системою першооснов, тобто те, що є першою філософією, або метафізикою. Метафізика тотожна науці про буття, або онтологію, виступаючи як особлива наука про надчуттєві принципи і початки буття.

Перша філософія, або метафізика, займається світом надприродним. Предмет філософії – надчуттєві сутності, які є незмінними та абсолютними..

Фізика (або друга філософія) займається світом природним, але в межах умоглядного дослідження. Предмет фізики – «чуттєві сутності», які є мінливими.

 в античності формується класичне уявлення про метафізичний характер філософії, в центрі якого стоїть онтологія як вчення про буття.

Усередині ж самої онтології поступово оформляються і вступають у досить непрості стосунки три внутрішньо пов'язані лінії: натурфілософська, спекулятивно-метафізична і ледь намічена (зокрема у Сократа) антропологічнаУ античній онтології є всі ключові теми і ідеї, що дійсно перетворюють подальшу європейську філософську традицію на безконечні коментарі до одного-єдиного безконечного по щільності сенсів тексту під назвою «грецька філософія».

 

2. РОЗВИТОК МЕТАФІЗИКИ В СЕРЕДНІ ВІКИ:

ОНТОЛОГІЯ І ТЕОЛОГІЯ, БОГ І ЛЮДИНА

В середні віки онтологія як вчення про буття теологізується. Розвиваючи тезу Аристотеля про початковий божественний початок, філософи Середньовіччя вкладають в неї абсолютно інший зміст.. У християнській ж теології Бог – творець і причина що всього існує, це першосутність, від якої залежать всі інші сутності. Відтак античне поняття мудрості було проінтерпретоване як знання Бога. А звідси і зовсім інше значення філософії як любові до мудрості. Це – любов до Бога.

Фома Аквінський зробить висновок про наявність в наук власної раціональності, тобто системи обґрунтування, не пов'язаної безпосередньо з теологічним змістом. У теоцентричній онтології присутній ще ряд важливих рис. Так, існуюче володіє властивістю унітарності, означаючи єдність буття.

Наступна трансцендентна передумова буття – істинність всього сущого. Це означає, що все існуюче до певних меж може бути збагненне раціонально. Тому не логіка повинна займатися проблемою істини (як в Аристотеля), а саме метафізика. Істина гієрархічна. Слід відрізняти істину онтологічну, як адекватну відповідність божественному Логосові, від істини логічної, як адекватності інтелекту людському.

Наступна трансцендентна передумова – «усе існуюче є благом».

Спори про єство і існування, які пронизують середньовічну філософію, вилилися в ряд нових тенденцій, що ставлять під сумнів принцип єдності теології і метафізики.

Одним з перших за послідовне розмежування філософії і теології виступає Дунс Скотт, який справедливо показує, що вже самі суперечки і варіанти такої єдності насправді лише показують їх відмінність, яку слід уточнити.

Предмет філософії – це буття як суще, де все зводиться до нього і виводиться з нього. Предмет теології – віра, і її завдання переконувати на основі Одкровення. Між філософією і теологією немає гармонії, але немає і протиріччя. У розумінні природи філософія самодостатня і ніякої теології не потребує. Але і філософи повинні відмовитися від психологічної настанови претендувати на пізнання всього, а тим більше на пізнання Бога.

Далі цю тенденцію на елімінацію метафізичних проблем з теології розвиває Уїльям Оккам, який своєю творчістю немовби завершує Середньовіччя.

 «бритва Оккама»-методологічний принцип, який буквально руйнував попередню метафізику: «Не слід примножувати сутності понад необхідність». Цей момент можна кваліфікувати як початок розпаду спекулятивно-теологічної середньовічної метафізики.

При цьому вихованець Оксфорда Оккам немало посприяв тому, аби знов почала оживати і набирати силу стара і майже заглухла онтологічна лінія – лінія філософії природи,

 

3. СОЦІОКУЛЬТУРНІ УМОВИ СТАНОВЛЕННЯ

І ОСНОВНІ РИСИ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Класична модель філософії сформувалася під впливом тих уявлень про її сутність і завдання, які були закладені ще в античній філософії, але які були істотно доповнені змінами, що відбувалися на той час в культурі. Соціокультурним тлом розвитку філософії були тенденції, які стали виникати в культурі вже пізнього Середньовіччя і які особливо розцвіли в ній в період Нового часу.

Перш за все це ідеї гуманізму, які виступають як своєрідний культурний протест проти панування релігії.

Зусиллями таких мислителів, як Лютер, Кальвін, Мюнцер закладаються ідеї реформації церкви, які виходять далеко за її рамки і набувають загальнокультурного характеру. Наслідком Реформації стали глибокі зміни в духовно-релігійної області, в політичному ландшафті Європи і в економіко-соціальних структурах. Протестантизм, який виникає у цю епоху, в соціальній сфері призводить до становлення нової етики, яка виправдовує працю в будь-якій її формі і підприємництво, яке стає елементом загальної етичної цінності.

Для епохи Відродження характерною ознакою є бурхливий розвиток науки. Саме у цей період зусиллями Леонардо да Вінчі, Коперника, Галілея, Кеплера та інших формуються основи сучасного природознавства, сучасний образ науки. Отож, культура епохи Відродження характеризується глобальною зміною загальносвітоглядних засад, принаймні європейської свідомості, на всіх його рівнях від релігійного, до художньо-естетичного, від філософського до буденного. В центрі світосприйняття виявляється вже не Космос античності, не Бог середньовіччя, а Людина. На зміну античному космоцентризму і середньовічному теоцентризму приходить антропоцентристська настанова.

Відповідно в метафізиці починає кристалізуватися її друга важлива частина – теорія пізнання як філософське вчення про дійсне знання, а в самій онтології – все виразніше проступати проблематика, пов'язана з особливостями людського існування, без врахування яких виявляється неможливим ні послідовно будувати філософію природи, ні знатися на ідеально-метафізичних початках буття.

Все перераховані процеси призводять до становлення тієї традиції у філософії, яку позначають як класичну модель. Для даної філософської традиції, що охоплює період від Декарта до Гегеля (а значить, з середини XVII до середини XIX століття), характерним є уявлення про філософію як про форму раціонально-теоретичної свідомості, за допомогою якої можна пояснити найрізноманітніші явища духу і природної дійсності.

В її основі лежить систематичне і цілісне пояснення світуЛюдина при цьому розглядається як особливий суб'єкт пізнання, очищений від своїх особових характеристик і який постає мислячим первнем. основна, магістральна лінія філософських роздумів будувалася на приматі раціонального пояснення, світу, людини і місця людини в світі.

В особливий спосіб розумілося в класичній філософії співвідношення світу і людини. Світ мислився пройнятим ідеєю гармонії, доцільності, природного порядку. У ньому знову особливу роль стало відігравати число і пропорція, структура і міра. Людина при цьому розглядалася як істота універсально діяльнісна і пізнавальна, яка була здатна проникати своєю думкою в гармонію світового цілого. Особливо слід сказати про таку найважливішу рису новоєвропейської філософії, як інтенція пізнавального суб'єкта, на збагнення рефлексії власного арсеналу прийомів і методів пізнання, на перетворення мислення на центральний об'єкт метафізичних досліджень.

Звернімо увагу і на той очевидний факт, що двом основним онтологічним лініям (спекулятивній і натурфілософській) починають достатньо чітко відповідати і дві базові гносеологічні новоєвропейські настанови – раціоналістична та емпірична, але обоє вони в унісон співають гімн людському розуму, філософії, науці і освіті.

 

4. ОСНОВНІ МОДЕЛІ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

4.1. Раціоналізм

Дуалістичний варіант в розумінні буття створює в своїй метафізиці Рене Декарт (1596–1650). Створений світ формується, за Декартом, двома такими субстанціями, що не зводяться одна до одної: духовної та матеріальної.

Духовна субстанція неподільна, вічна, фактично це – мислення, від якого похідні всі інші атрибути які називаються модусами мислення – відчуття, уява тощо. Ідеї такої нематеріальної субстанції природжені, вони властиві мисленню і не можуть бути набуті в досвіді. До них відносяться перш за все ідея Бога, ідея числа, ряд загальних понять тощо.

Матеріальна субстанція, навпаки, нескінченно подільна, і від неї є похідними модуси протяжності – геометричні і фізичні властивості світу. Відповідно усі знання про світ, що розвивається за природними законами, можуть бути набуті в результаті дослідного знання.

Декарт робить висновок, що дійсним буттям, а ще точніше – дійсною субстанційністю володіє лише Бог, а духовна і матеріальна субстанції потребують для свого буття Бога.

Раціоналізм даної філософської традиції виявляється в тому, що в її основі лежить загальна методологічна настанова «ніколи не приймати за істинне те, що я не пізнав би таким з очевидністю». Тут формою самообґрунтування вихідних метафізичних принципів і гарантом істинності їхнього буття постає самопізнаючий Розум, що дозволяє мислителеві зробити свій знаменитий висновок: «Мислю, отже, існую

Пантеїзм Спінози, реагуючи на розвиток наук, які все більше разривали світ на окремі предмети, відстоює античну ідею цілісності і єдності буття. У спінозівському пантеїзмі, на відміну від Декарта, спекулятивна метафізика і філософія природи нерозривні, майже тотожні.

Головною характеристикою онтології Спінози можна вважати її об'єднуючий характер, що дозволяє зв'язати нескінченно різноманітні речі і процеси, навіть, здавалося б, настільки далеко віддалені один від одного, як розумне мислення людини і світ неживої природи.

Яскравий варіант плюралізму у філософії Нового часу представлений в монадології Ляйбніца. Ляйбніц підводить своєрідний підсумок конструювання раціональної онтології, намагаючись синтезувати все краще, що було в попередників, одночасно уникаючи їх недоліків.

Поняття субстанції у Ляйбніца набуває плюралістичного (множинного) характеру. Він трактує її як особливу активну духовну одиницю буття (монаду). Головним атрибутом монади виступає сила, або енергія.

Виходячи з цього, світ, населений монадами, не пасивний, як у Декарта або Спінози, але динамічний. Субстанція – це головний діяльнісний початок світу, центр його життєвої сили. Існує нескінченна кількість монад, і кожна з них індивідуальна, тому кількісної (механіцистської) інтерпретації світу недостатньо, необхідне його якісне розуміння. Будова світу при такому трактуванні виявляється не лише динамічною, але й гієрархічно

Підсумовуючи, можна сказати, що до кінця XVII століття складається класичний спектр основних онтологічних моделей, що задається двома парами основних опозицій: «монізм – плюралізм» і «матеріалізм – ідеалізм», де ключовою категорією є «субстанція». Всі ці варіанти збережуться у наступній філософській традиції і отримають подальший розвиток.

 

4.2. Емпіризм